Глобус України.


Однажди, в українському селі трапилося.
Но ніхто того не помітив.
Ну ви шо, у селі не були ніколи?
Там взагалі шото сложно помітити. Село як село…
Власне ні ви його не помічаєте, ні воно вас.
От єдіш на лижі в Карпати якимось тягником с наглой проводніцей, шо туалєт одкриває тіко на Пасху та Великдень і ото токо і помніш – Київ, Львів, Славське... А шо там може мєжду німі може і потьомкінські дірєвні якіто, чи ето ващє якато дожившая до наших врімьон трипільска культура – тібє нєізвєсно…
А оно ач що робиться – трапилося у них таки шото.
Гдє то там, за Тірімкамі, за огнями окружної, за зачуханой лєсопасадкой куди сонце ховається.
Тоєсть виходіш вранці на балкон шоб вніз паплівать, глядь на обрій – а оно всьо вже нітак. Оно уже праізашло… Оно там гдєто роділось.
І вот чим більше питаєшся із окна увідіть какіх то отлічій од вчєра, кода етого іщо не було, і чим більше етіх отлічій ти нінаходіш, то панімаєш, шо ето у тібя в головє шото ізмінілось. А значіт і всьо вокруг тоже.
Тут главноє сібє сєгодняшнєму чьотко і прямо в глаза сказать сібє вчірашніму, шо ви всьотакі нє чітирі разних чілавєка как в анєгдотє, а всьо же одна і таж екзистенція особистої рефлексії, розтягнута у часі на два дня послє получкі. І може хто то з вас ні всьо помніт, но ето далєко ні повод.
Оно понятно, шо пронікнутся смислом етого промовлення може токо той, хто сіводня сотрєл в акно на слякоть на уліце, патамушо той, вчірашній, шо она вчора точно также бісєдовал з собоу позовчарашнім, уже ночь как нісущєсвуєт. Ето канєша груба дискретизація етой самой екзестенції особистої рефлексії по путі із мами в магілу, но луччє думать шо ж оно трапилося за еті суткі одін раз на добу, чєм шо оно ізмінілось вообщє каждую сікунду. Патамушо тогда ні токо ні будіт просматрівацца нікакіх ізмінєній, но і тібя самого в данний момєнт тоже ні будіт. Потомушо нікакой постоянной у часі, яка б на крохотний міг могла б тобой унікальним і красівим побить, в такой постанвкє вопроса просто нє прідвідіцца.
Патаму, хоть шото в українському селі трапилося, но ніхто кромє тібя, об етом в самом сілє і віздє вообщє нічіво нізнаєт.
Бо Українське Село, шо спіт вєчним сном купкой халуп под сізим небом за акном прокуреного тамбуру, ето лише абстракція у тібя в головє, прічіньонная чтєнієм кніжек Карпенко-Карого в срєднік класах школи. І патамушо єсі ти будіш щітать шо там шото трапилося, то трапиться оно вначалє у тібя в головє. А за окнамі етіх мількающіх палустанков, ніхто про ето може і ні знать.
Патамушо нєт на самом дєлє нікакого українського села. Как, впрочєм, нєт і тібя.
Но самоє смішноє шо село ето нас всєх піріживьот.
Патамушо многіє чіталі Карпеко-Карого. А ти сам мало кому нужен, я і ті халупи під сизим небом.

Жив якось на острові Бріоні прямо посеред Адріадтичного моря Йосіп Броз Тіто. Був йон народний гірой і любімєц публікі, побєдітєль усташей і чєтніков, освободітєль Бєлграда і просто бальшой души чілавєк – то єсть бабник і умєлий алкоголік.
І із двух рибачьіх пасьолков, які розташовувалися на південних схилах мальовничих Динарських Альп, поросших фінікамі і фігамі, єму вазілі еті самиє фінікі с фігамі да іщо школьніц старших класов в нагрузку.
Один посьолок називався Деліє а другой – Хайдукі. Перші возили всьо шо надо по понеділкам, середам і п»ятниця, а другі наоборот – по вівторкам, четвергам і суботам. А в неділю Йосіп сам єзділ куда хатєл – хоть в Деліє на вінзавод побухать, хоть в Хайдукі у женскій інтернат подрочіть.
А однажди в неділю он нє прієхал.

( А шо било дальше... )

Ніплохо било б подпаліть діван ізнутрі. Сідєть сібє там в ньом і пріццтавлять, шо ти гєройській савєцкій танкіст Курской дугі, вграгі пруть і пруть, і осталось всіво два снаряда. Прічьом однім хочеться застріліцца з таскі а другой заникать до луччіх врімьон.
Сідєть отак, задихаясь в димном пеклі шо пахне шкарпетками, стімуліровать в сібє чувство виполнєнного до конца долга і вообщє конца как таковго, і строіть плани як тобі будуть байдужі медалі, шо патом паложат на одінокую магілку в лєсопасадкє.
Ценой какого то плішивого дівана можно постіч суть своєго отношенія к нєкоторим мєтафізічєскім сущностям в тібє – і вокруг тоже.
Ето єслі в діванє сгорєть.
Бо іначє залишистя лехка нєувєрєнность в своіх взглядах на жизнь і надєджа на будущєє познаніє чіво то нового. А с такім на душе жить ліхко но зачєм, а помєрєть ето надо іщо найті раді чіво.
Тоєсть, опять такі, цель ніпрощупиваєєцца, а діванов для експєрімєнтов всігда ніфатаєт.
Так і живьом.

Шо я думаю про націонолізм, патріотизм трохи про вибори, бо так нічо іщо ні пісал про ето, ну і т.п.

Друззя. Тут дуже ДУЖЕ ДУЖЕ МНОГО букв. Ізліванія души так сказать. А то вибори еті. Сруться. Ілі нісруцця. Просто ніпісал нікогда, а тут думаю - най напишу. Пусть будіт в журналі. А то стіхі встьо стіхі…

Магу сразу сказать, шо жил я тіха в совєцком городє Києві всьо свого щаслівоє совєцкоє дєцтво і о такіх віщах не думав.
Харашо помню, кака какая то тьотєнька прішла к нам в клас, і прочітала пространную лєкцию, із каторой я токо то і понял, шо піонєрскіє галстукі носіть вобщєм то ні обязатєльно. На слєдующій дєнь всє прішлі бєз галстуков. Зачєм я іво вообщє насіл? Ну всє насілі. Помню какіє то запісі в днівнік дєлалі єсі бєз галстука. А я малєнькім етого боялся. Путч мені запомнілся харашо, патамушо я іво встрєтіл в руском городє Пітєрє вмєстє с родітєлямі.
Помню обращєніє КГЧП к народу по радіо. Помоєму ето било ноччю шолі. Ну тімно вродє в гостніце було. Вродє спалі шолі. А тут радіоточка на стінє. Ілі ето я уже прідумал… Очєнь харашо запомніл просто совєршенно ніажиданний для мене, дитини, переляк на обличчях батьків. Помню тоже сільно удівівшиє міня дємонстрациі якіх то вполнє одухотворьонних людей, які то ночниє барікади, які дньом розбирали. Ну і повідімуму тогда СССР і завалілся. Но я про ето нізадумивался, как і нізадумивался шо он єсть когда он бил. Нізавісімость тоже когда там ото голосовалі і флаг вносілі, ланцюг від Києва до Львова – ето я уже взрослим по тілівізору відєл в віде архівной хронікі. Тоже помню дімонстрацію на Байковому цвинтарі, коли Майбороду шолі перепоховували. Ілі стрільців... Нє. Стрільців перепоховували кагда я в рідне село батька, шо в Тернопільській області розташоване, пріїзжав дєто в тих годах. Вобщєм нічо я тогда в голову ні брал, і чо так дєдушка, комуніст старий (кстаті вісьма патріотичний), лається з батьком, я нісільно задумивался.

( Read more... )

хочеться шо сказать
стоко пісалі што тіргюля умірла, а ішо скоко будуть пісась шо тігрюля живая, і ето как бе да.
но.
мнє кажеццо, шо в піріод обліванія дірьомом і борьби за хорошеє вєчноє і доброє, умні люди хотя би бєрут дєньгі єсі у сібя такоє постят.
а єсі хто дєнєх за такоє ні бірьот но про ето пішет, то он:
а) содєржит блог совєршенно ні інтєрєсний. вірнєє так щітают хто думає поднять шуміху за дєньгі.
б) а іщо к тому же іво іспользуют тє, каму дєньгі заплатілі, тоєсть тє - у кого він ето всьо перепостіл, побачіл, пройнялся.

тоєсть я так понімаю однім платят.
ето тим которі умні.
а которим не платять, но которі шумят - на тєх зарабативают.

от мнє напрімєр шоб я етот пост напісал далі сто грівєн.
учітєсь пока я жив

а то с вамі з горя запьйош і помрьош молодим :-)

дарагіє маі афталюбітєлі
хочеться саабщіть, шо токошо прі папиткє доєхать на машині з Борщагівки до Чапаєвкі, мєня посітіло стойкоє чувство полнєйшего піздєца
я обратіл своі стопи тоєсть кольоса назад
і всьо равно у двір заїжжав 10 хвилин, подкопуючі колеса саперною лопаткою
єсі хто думає куда то щас поєхать - луччє нє думайтє
думать врєдно
ілі думайтє дома. шо тоже варінат.
ніхто нічо нє чістіт по окружной машини їдуть 20 км в час.
всє скользят
пока уєхал од магазіна, прийшлося виштовхувать машини шо позастрягали і проєхать ні давалі
нє
ви нє подумайтє
я Льоню ні в чом ні обвіняю.
бог з вами
він хароша і нетривіальна людина!
ето ми - бовдури - кудата зімой в снігопад прьомся своїми автівками

Ні магу ні пєрєпостіть спіжженую у center_gvardiya іпічіскій комікс Орда
прашу любіть і жаловать - оно по крайнєй мєрє ніажиданно:




www.russiancomics.narod.ru/Comics/BD/001/page/001.html

Обязан був по жизні гроб
По жизні гроб той і волок
Був равлик він, лишав сліди
У мушлю влазив від біди
лишилася труна й хітін
давно вже дуба врізав він…

Пойті би випіть…
Но зачєм?
Навіщо люди пьють ващє?
Що іщут в жидкості оні?
Що там у пляшечці на дні?
Вот!
В цьому й суть питання вся!
Не важна суть – важна мисля
Нема мети а є процес
Потом най мучить енурез
В мучєньях познаєцця суть
Що смисл – вобщєм то бухнуть
Ото ж і пий а не кизди
А то друззя дадуть пизди!

Злобний Молотов пише, шо тіпа їхні львівські коцапи тоже намагаються грать який то вєртєп і ходят од нєумєнія в наволочках, і харі сажей мажут.
Так у Києві же ото хоть може і коцапів не більшість, но про вєртєп і всякоє такоє знають хіба ті, шо з західних кресів переселилися.
Ото іщо нідавно питаяясь подражать красівай нізнакомой традіциї і нас які то бомжеваті діти масово співали шото тіпа Едерлезі у двєрєй подєздов, в надєждє шо дадут на тюбік момєнта.
Я собсно щітаю, шо вєра (ілі скорєє рілігія) у нас в сталіце нє особо сільна ілі ійо комуністи удачно удавілі. Ото в ті храми шо зара модно строіть масово валят в основном бивші комсомольці, актівісти і т.п. яким оказалось з Богом легше жить. (Я так понімаю шоб було на кого всьо свалівать в случаі чіво. )
Кароч православіє любого гатунку мене сильно насторожує.
І патаму на всякій случай я являюсь атеістом, бо:
1. просто в Бога не вірю – навєрно ето по даному вопросу сам главне.
2. нє вєрю церкві вообшє, православной тєм болєє, а МП так і савсєм


А ващє оно канєшо харашо вєріть. Мать шото в душе, надєяцця на рай. Чи на пекло. Хоть на шото. Шо хоть шото єсть потом.